Праведники наpoдів світу. Українa

Левченко (Бабенко) Наталя

Левченко (Бабенко) Наталя

Основна інформація

Місце проживання в роки Голокосту (сучасне):

Україна, Дніпропетровська обл., м. Новомосковськ

Місце порятунку (сучасне):

Україна, Дніпропетровська обл., м. Новомосковськ

Номер справи в Яд Вашем:M.31.2/6100

Доля врятованих:вижили

Доля рятувальника:вижив

Рік народження:1929

Рік присудження статусу:1996

default img

біографія

Наталія Василівна Левченко (уроджена Бабенко) народилася 10  квітня 1929  р. у  місті Новомосковську Дніпропетровської округи (нині Дніпропетровська область). Її батько, Василь Іларіонович Бабенко, уродженець Новомосковська, у роки Громадянської війни у  лавах так званих «червоних партизан» боровся за встановлення більшовицької влади в  Україні, тривалий час перебував у  підпіллі. Його політичне захоплення дорого коштувало родині. Після приходу денікінців у 1919 р. до Новомосковська, нова влада катувала його сестру та батька, вимагаючи, аби ті розкрили місце перебування свого сина та інших партизанів. Наталія Левченко, онука Іларіона Бабенка, згадувала, що під час привселюдного побиття діда на базарному майдані, на допомогу тому прийшла лише одна людина – місцева торговка-єврейка, яка, недивлячись на страх та небезпеку покарання з боку денікінців, допомогла йому добратися додому. Можливо, саме у цих подіях варто шукати коріння приязного ставлення родини до євреїв, а, можливо, це був лише один із багатьох епізодів людської солідарності, що не залежала від національної чи релігійної приналежності, між сусідами у невеличкому містечку.

Після завершення Громадянської війни Василь Бабенко одружився на місцевій дівчині Тетяні. Згодом, у них народилося троє дітей: син Віктор (1924 р.н.) та дві доньки – Алла (1925 р.н.) і Наталія (1929 р.н.).

За спогадами Наталії родина жила «звичайним життям», таким як і десятки тисяч інших родин. Незважаючи на те, що Василь Бабенко, як колишній «червоний партизан» користувався певними пільгами з боку держави (наприклад, мав право робити покупки у спеціальній «партизанській» крамниці), сім’я не була заможною. Голова родини, майстер на всі руки – займався теслярством, стельмахуванням (робив колеса для возів). Мати, Тетяна Іванівна, опікувалась родиною та домашнім господарством.

В одному дворі з  родиною Бабенків мешкали кілька єврейських родин – Заславських, Гутнерів, Белкіних, Юбілевичів. Відносини між українцями та євреями були дуже приязні, добросусідські. Наприклад, разом із Заславськими Бабенки утримували корову, що годувала молоком одразу дві сім’ї: один день її доїла мати Наталії, інший– мати з єврейської родини.

Наталія Левченко згадувала про те, як її єврейські друзі відзначали юдейські свята та запрошували до святкування українських сусідів. Зокрема, у її пам’яті зберігся спогад, як із Заславськими в часі Песаху ходили по будинках знайомих євреїв. Там українську дівчинку просили запалювати свічки та частували мацою і  цукерками. Саме завдяки Заславській, Наталія вперше побувала на юдейському богослужінні, що відбувалося у синагозі на вулиці Виконкомівській (нині вул. М. Головка). Невідомо, чи здогадувалась українська дівчинка, що ці відвідини водночас стануть останніми. Незабаром, синагогу зачинили. Так само більшовицька влада вчинила й з християнськими храмами. У  пам’яті Наталії закарбувався день, коли, повертаючись зі школи, вона побачила на землі дзвони Новомосковського СвятоТроїцького собору, який більшовицькою владою було перетворено на складське приміщення.

Страшна трагедія Голодомору 1932–1933 рр., на щастя, пройшла повз родину Бабенків, проте Наталія Василівна згадує день, коли до їхньої домівки зайшла селянка, що просила про допомогу харчами. Жінка перебувала у глибокому розпачі. Зобачивши, що на вході у будинок стоїть неповне відро картоплі, вона похапцем схопила його і втекла. Тоді діти мабуть вперше усвідомили страшну реальність голоду, що панував за межами їхнього міста та оселі.

Початок німецько-радянської війни у червні 1941 р. – час загального розпачу, збудження та невідомості. Мешканці Новомосковська, що мали гроші, намагалися евакуюватися, бідніші сусіди – залишалися у рідному місті. До того ж, мало хто вірив у те, що німці зможуть дістатися так далеко. Поміркований оптимізм зник за два місяці, коли нацисти захопили правобережну частину обласного центру – Дніпропетровська та розпочалися бої на лівому березі Дніпра. З одного боку, родина Бабенків продовжувала жити у звичайному ритмі довоєнного життя – Наталія, її брат та сестра відвідували школу, гралися з друзями, з іншого – мати, Тетяна Іванівна, як і тисячі інших жінок були мобілізовані на риття окопів в районі близького до Новомосковська Підгороднього.

Недивлячись на те, що на початку вересня 1941 р. більшість мешканців Новомосковська реалістично припускали, що незабаром німці увійдуть до міста, перша зустріч з  окупантами виявилась несподіваною. За кілька днів до цього нескінченні колони червоноармійців крокували Новомосковськом на схід. За спогадами Наталії Василівни, багато з них скидали військові строї та просили у місцевого населення цивільний одяг. Дівчинка запам’ятала, як купи військового вбрання топили у загальних вбиральнях.

27 вересня уся родина снідала, аж раптом прибіг хтось із сусідів та закричав: «Німці у місті!». Родина залишивши усе на столі, замкнувши будинок сховалася у  льосі. За певний час на подвір’ї почувся звук танкового двигуна і у двері льоха погрюкали німецькі танкісти. У пам’яті Наталії Василівни залишилася їхня чорна форма, емблеми з черепом і кістками, а також відчуття гидливості, з яким німці поставилися до того, що вони побачили у квартирі Бабенків. Вони щось говорили до батька Наталії німецькою, проте той не розумів. Тоді сусідка, єврейка Фріда Неймер, заміжня за німцем, переклала вимогу німців відчинити усі квартири та не боятися.

Перші місяці окупації залишились у пам’яті Наталії передусім повсякчасним пограбуванням з боку німецьких військових, які, не дуже зважаючи на місцевих, заходили у житла та брали усе, що їм хотілося. Проте ситуація у єврейських сусідів була ще гіршою. Фіра, єдина донька годинникаря Якова Гутнера, що мешкав з Бабенками по сусідству, настійливо просила батька залишити усе та тікати на схід, проте батько, сподіваючись на краще, волів залишатися у місті. Практично одразу після приходу окупантів до міста, Фіра була схоплена німцями та зґвалтована. Недивлячись на усі намагання нещасної дівчини сховатися трагедія повторювалась практично щоночі. У пам’яті Наталії Бабенко назавжди залишився крик старого Якова Гутнера, який, плачучи просив вибачення у своєї доньки.

Ця трагічна ситуація відбилася й на поведінці Бабенків. Мати заборонила старшій доньці Аллі виходити на вулицю, посилаючи всюди меншу Наталку.

Інший образ перших місяців окупації – пов’язки із синьою шестикутною зіркою, яку, під загрозою смерті, зобов’язані були носити євреї. Вони ж ставали головним об’єктом для знущань як з боку німецької фельджандармерії, так і  місцевої поліції. Окрім постійного побиття, приниження, євреям було заборонено купувати їжу, ходити тротуарами та ін. Єврейські сусіди неодноразово зверталися до Наталії, аби та купила їм що-небудь поїсти на місцевому базарі, або у крамниці.

У грудні 1941  р. поліцейські прийшли до квартири Бабенків та зажадали, аби протягом одного дня вони залишили своє житло та переселилися в район вулиць Кузнечної та Лісової, що розташовувались поблизу річки Самари. Саме там було заплановано створення своєрідного гетто для новомосковських євреїв. Зараз важко уявити обставини, за яких люди залишали практично усе, що мали, та у люті морози, які сягали – 40°, були змушені перебиратися у закинуті будівлі, що, за висловом, Наталії Василівни, не мали «ані вікон, ані дверей».

Чому неєврейська родина потрапила до гетто? Найімовірнішою причиною цього стало партизанське минуле Василя Бабенка. Разом із родиною Наталії примусово переселили її тітку (старшу сестру батька), яка також у роки Громадянської війни була активною діячкою більшовицького підпілля.

Сама ж Наталія стала чи не єдиним джерелом постачання їжі для єврейських мешканців гетто. Купуючи продукти, вона залишала їх в обумовленому місці, аби жодна людина не побачила, що вона передає щось євреям. Саме тут наприкінці 1941 р. вона востаннє побачила Фіру Гутнер, яка попросила дівчинку про їжу, а потім десь зникла. Як Наталія дізналася пізніше, незабаром після цієї зустрічі Фіру розстріляли.

Березневого ранку 1942 р., Наталія, як завжди перша в  родині, прокинулась і дивилась у вікно на річку. Тієї весни річка розлилася так, що вода доходила до самих будинків. Надворі відбувалося щось дивне. Поліція збирала євреїв та садовила їх у човни, після чого човни кудись відпливали. Раптом вона побачила, що від одного човна відокремилась дитяча фігура та рушила у напрямі хати, в якій мешкали Бабенки. Незабаром вона побачила хлопця, що стояв у воді та махав до неї рукою, проте не наважувався вийти на берег. Наталка побігла будити батька. Той, після недовгих вагань, сів у  маленький рибальський човен та підібрав хлопця. Ним виявився 14-річний Леонід Гольверк. Його мати, батько та дідусь, як і майже 400 інших євреїв Новомосковська були розстріляні того ж дня – 2 березня 1942 р.

Наталія та її родичі не були безпосередніми свідками масового вбивства. Проте допитлива дівчинка чула постріли, а  трохи згодом бачила, як вулицями Новомосковська рухалися вози, наповнені речами розстріляних людей.

Поблизу із Бабенками на вулиці Лісовій мешкала Дуся Морозовська. Її чоловік, єврей, перебував у Червоній армії. Вона ж з дітьми опинилась в окупації. Саме до неї Бабенки, до будинку яких з метою обшуку неодноразово навідувалась поліція, перевели врятованого хлопця. У  Морозовської Льоню перевдягли у  сухе, розтерли та нагодували. Після недовгих суперечок було вирішено сховати хлопця у хліві за високою дровітнею. Сам хлопець поривався йти до близької знайомої родини Гольверків, німкені за національністю. Ця ідея викликала шалений протест з боку батька та тьоті Наталки, адже вони побоювались, що німкеня одразу видасть хлопця, а згодом й родину Бабенків. Тоді хлопець згадав про дядька Яшу – чоловіка, що до війни працював з його батьком. Було вирішено, що наступного ранку Бабенки перевезуть Самарою Льоню якнайближче до місця проживання дяді Яші, а там хлопець самостійно дістанеться до оселі свого знайомого.

Льоня, за словами Наталії, не був схожим на єврея, чудово говорив українською. Мама і тітка дівчинки навчили хлопця жодним чином не згадувати його справжнє прізвище та вигадали для нього легенду на випадок зустрічі з поліцією чи німцями: буцім-то він разом із батьками їхав в евакуацію, ешелон було розбомблено, а він сам загубився і тепер шукає знайомих.

Наступного дня Бабенки склали для Льоні трохи харчів на дорогу, а Наталка на човні перевезла його в обумовлене місце. Цього березневого ранку Наталка востаннє побачила хлопчика. Наступна їхня зустріч відбудеться за 50 з лишком років.

Як пізніше розповів сам Леонід Гольверк, він дістався до дяді Яші, проте виявив, що у нього на подвір’ї були розквартировані німці. Недивлячись на це, його знайомий нагодував хлопця та надав йому можливість переночувати, утім, попросив, щоб наступного ранку він шукав собі притулку деінде. Тож, Леонід був змушений знову збиратися у дорогу. Наступного дня він дістався Губинихи – села (нині селище) на відстані 25 км від Новомосковська. Там він представився місцевому старості Михайлом Яровим – хлопцем з розбомбленого ешелону та отримав дозвіл переночувати у  селі. Так розпочалася своєрідна мандрівка Леоніда на схід. На щастя, вона виявилась щасливою. В районі Харкова йому вдалося перетнути лінію фронту, приєднатися до однієї з авіаційних частин Червоної армії, «сином полка» якої він і став. У подальшому Леонід Гольверк – єдиний з родини Гольверків, пов’яже з авіацією усе своє життя.

Його  ж рятівники наступного дня після того, як хлопець пішов відчули наслідки свого вчинку. До їхньої оселі прийшли поліцейські та забрали тітку Наталії. Подумки сім’я попрощалася з нею та стала готуватися до найгіршого. Утім, у долю втрутився щасливий випадок. Заступником керівника новомосковської поліції виявилась людина, що добре знала батька Наталії. Побачивши його родичку у камері він добився її звільнення, сказавши, що «погані люди написали на неї наклеп».

У подальшому на долю Бабенків випала не одна трагедія: втрата оселі під час відступу окупантів, які застосовуючи тактику «випаленої землі», практично вщент знищили Новомосковськ; мобілізація батька й брата до Червоної армії та їхня загибель невдовзі; післявоєнний голод та побутова невлаштованість.

У  подальшому Наталія створила сім’ю, народила дітей, а  в  середині 1990-х зустрілася з  врятованим нею та її родиною Леонідом Гольверком.

У Новомосковську на честь Праведниці Наталії Левченко названа вулиця (колишня вул. Шмідта).

Званням Праведник народів світу відзначена: 16 січня 1996 р. (Справа М.31.2/6100)

З книги: «Ті, хто повертають віру в людину»: Праведники народів світу Дніпропетровської області / за ред. І. Я. Щупака. Дніпро : Інститут «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД». 2019. С. 46-51.