Зі спогадів Людмили Тимченко:

Я народилася 29 березня 1933 р., в якому місті не знаю, можливо в Одесі, можливо не так, так як з тих пір, як я себе пам'ятаю, я з мамою на ім'я Клара і татом по імені Яша, і з бабусею по імені Бетя мешкали в Одесі по вул. Поліцейській, № 21. Пам'ятаю, що бабусине прізвище було Хаїт, і що сусідом був немолодий чоловік на прізвище Зак.

З того, що я пам'ятаю, не знаю, в якому це було році, в квартиру до нас прийшли люди і забрали тата (заарештували), пам'ятаю як він узяв мене на руки і високо підняв, так, що я дістала майже до радіоточки (чорна тарілка) рукою. Він пішов разом з людьми, і більше я його ніколи не бачила. Я, мама і бабуся жили в цій квартирі до 1941 р. Я росла і, пам'ятається, чула розмову, бабуся говорила мені, що тато був чи то з Бессарабії, чи то з Молдавії, він був єврей і тому на нього гоніння, а приїхав в Одесу і одружився на мамі. Мама працювала кондуктором у трамваї, і я пам'ятаю, часто їздила з нею в трамваї під час її роботи, сиділа на місці кондуктора. До війни мені купили дитячу скрипочку, але не пам'ятаю, чи то вчили, чи то не встигли віддати мене вчитися грати. Пам'ятаю, як по нашій вулиці проходила армія румунів (окупантів). Я і мама стояли в натовпі, йшла техніка військова, і мені було дуже страшно.

Потім пам'ятаю, що двірниця нашого будинку, знаю в якій квартирі вона жила, мама з бабусею заносили речі, швейну машинку, скрипку і вузли, а через якийсь час у двір прийшли румуни чи німці і разом з двірницею за списком збирали всіх євреїв двору, в тому числі і нас, і кудись погнали, опинилися ми в тюрмі (на вул. Водопровідній), я пам'ятаю камеру нашу на верхньому поверсі, тому що дивилася через решітку у двір, як виводили людей на подвір'я і забирали у них золото і речі — а вночі у дворі в'язниці лунали страшні крики, бабуся говорила, що це насильно забирають золото. Потім нас випустили з в'язниці і відправили на Слобідку в гетто. Мама поклала речі на санки і Ольгіївським Узвозом ми потрапили на Слобідку. На Слобідці нас розмістили в сім'ї вчителя французької мови, там жила його дружина і син. Надалі, коли я пішла в школу в 1944 р. в № 98 на Слобідці — цей учитель був в нашому класі керівником. Його прізвище Гуцул Володимир Сергійович, дружина Марія Сергіївна, їх син Вова. Через деякий час перейшли жити в приватний будинок по вул. Тиха, 10, там же на Слобідці. Господинею дому була Тимченко Євдокія Андріївна, 1882 року народження, і чоловік Тимченко Мирон Костянтинович, 1880 року народження. Їхній будинок складався з двох половин, в одній жили господарі, а в інший євреї, «вигнані» люди. Мене бабуся Євдокія Андріївна полюбила і ховала від німців в сараї в своїй половині двору. Коли німці погнали всіх євреїв з цього будинку на розстріл (знищення), в тому числі, мою маму, Табакмана Клару Абрамівну і бабусю Хаїт Бетті, мене Євдокія Андріївна Тимченко і її чоловік сховали в закопаній бочці в курнику, де знаходилися кури. Дідусь одразу постриг мені голову, тому що у мене дуже вилося волосся і навчив двох молитвам «Отче наш» і «Вірую» та хреститися. На вулицю мене не випускали, але коли я дивилася у вікно, сусіди бачили мене і заявили в поліцію. Німці приходили в будинок з обшуком і не раз ставили дідуся під дуло пістолета, запитуючи, де «жида», а він говорив: «нікого немає, шукайте». А іноді, коли німці приходили з обшуком, я виходила через інший вихід (будинок був кутовий, мав два виходи на вулицю). Я йшла прямо по вулиці на міське звалище, яке була в кінці вулиці. І коли обшук закінчився, дідусь забирав мене зі звалища.

Дідусь вчив мене писати, рахувати, читати (до війни він був капітаном судна «Торос»). У 1952 р. влітку померла моя бабуся. Дідусь помер в 1969 р.

Так як у мене не було ніяких документів, а син моїх старих був на фронті, його звали Анатолій, то вони мені дали його по батькові, і дали ім'я Людмила, і його прізвище Тимченко, і день народження 31 грудня. І так я займалася в школі як Тимченко Людмила Анатоліївна. Після звільнення Одеси, бабуся повела мене на медекспертизу для встановлення мені віку, після чого видали метрику, яка з'явилася документом для всього мого подальшого життя. Родичів по батькові та матері у мене немає, я їх не знаю, приходили люди дивилися на мене після війни, направляли їх сусіди по вулиці, але ніхто не визнав за свою.

Так і пройшли роки мого життя. Коли мені виповнилося 75 років я звернулася в архів УСБУ Одеської області, так само до державного архіву Одеської області. До виконання 75-ти років для мене всі архівні документи були закриті, так як я не мала ніяких узаконених документів ні по моїм рятівникам, ні по загиблим батькам.

Видані мені архівні документи підтверджують той факт, що мій батько Табакмана Яків Еліковіч був заарештований в 1937 р. в роки Радянської влади, а в 1938 р. розстріляний.

Мати мою Табакмана Клару Абрамівну і бабусю Хаїт Бетю німці погнали в гетто на Слобідці м.Одеса та разом з тисячами євреїв знищили (1941-1942 рр.).

3 травня 2011 року Яд ва-Шем удостоїв Мирона і Євдокію Тимченко почесним званням «Праведник народів світу». «Їх подвиг завжди шанують. Пам'ятають і будуть пам'ятати мої діти, онуки і правнуки», — сказала Людмила Тимченко на церемонії нагородження. 30 серпня 2012 р. пам'ятну медаль і диплом вручили Людмилі Тимченко — врятованій.

З книги П. Ю. Козленко «По іншу сторону межі» [Текст] / за ред. П. Ю. Козленко. — О.: ТОВ «СІМЕКС-ПРІНТ». 2016. — С. 52-57.