Праведники наpoдів світу. Українa

Хомічук Марія

Хомічук Марія

Основна інформація

Місце проживання в роки Голокосту (сучасне):

Україна, Вінницька обл., м. Вінниця

Місце порятунку (сучасне):

Україна, Вінницька обл., м. Вінниця

Номер справи в Яд Вашем:M.31.2/10503

Доля врятованих:вижили

Доля рятувальника:вижив

Рік народження:1899

Рік присудження статусу:2009

default img

біографія

Мая Ракитова народилася в Смоленську в 1931 році. Її батько Григорій Давидович Ракитов був одним з організаторів становлення Радянської влади в Вінниці, згодом, в 1918 р., став студентом і одночасно — керівником підпільної студентської організації «Спартак. Під час окупації Одеси австро-німецькими військами познайомився з Котовським, потім — з 1919 по 1921 рр. служив в армії — в дивізії Іона Якіра, комісаром. Згодом був на керівних роботах в Україні та Росії. З травня 1937 р. — голова Курського облвиконкому, на початку липня заарештований і в жовтні був розстріляний в Москві. Разом з матір'ю і старшим братом Мая переїхала до Вінниці, де жили її дідусь і бабуся з боку матері, а також інші родичі. До революції дідусь Мойсей Брик займався торгівлею, мав магазин.

У липні 1941 року, коли німці вже були біля міста, Гриша, брат Маї, втік зі своєю нареченою вглиб країни слідом за відступаючими радянськими військами. Мая з матір'ю, Зінаїдою Ракитовою, опинилися під німецькою окупацією. 22 вересня 1941 року в районі Старого міста Вінниці пройшла облава на євреїв, яку Ракитовим вдалося пережити буквально дивом: мати залишила Маю в сусідки-українки, яка поклала її в ліжко разом зі своїми трьома дітьми і під час обшуку видала за свою дочку. Сама Зінаїда сховалася у подруги юності, Марії Хомічук, яка проживала неподалік з двома синами підлітками. Євреї, схоплені в той день, в тому числі батьки Зінаїди, були розстріляні. Деякий час Зінаїда з дочкою залишалися в Марії, допоки останній не вдалося знайти достатню кількість людей, які погодилися, з великим для себе ризиком, засвідчити перед владою, що Зінаїда Ракитова росіянка за національністю. На основі цієї заяви їй було видано новий паспорт, замість нібито загубленого. У даних було змінено тільки по-батькові з Мойсеївна на Михайлівна. Ну і її вписали не як Маю, а як Марію. Так вона стала Марусею. З цим паспортом Ракитови покинули Вінницю, де Зінаїду знали — адже це було місто її дитинства і юності. Влітку 1942 року, після довгих поневірянь, мати і дочка вирішили зупинитися в містечку Вапнярка у Вінницькій області, де познайомилися з російською жінкою з Одеси, Анастасією Міхеєвою. Анастасія привезла у Вапнярку свою єврейську подругу Лінду, щоб залишити її на піклування друзів. Між нею і Зінаїдою швидко зав'язалися дружні стосунки. Перед поверненням до Одеси Анастасія викликала Зінаїда на відверту розмову. «Я бачу, що ви євреї», сказала вона. «Вижити разом вам буде важко. Відпусти дочку зі мною». Після довгих коливань Зінаїда погодилася на пропозицію Анастасії, й Мая вирушила до Одеси, де їй судилося провести наступні два роки. Анастасія ховала Маю в своїй квартирі по вулиці Гоголя, 19, на розі вулиці Гоголя і Сабанєївого мосту, поряд зі знаменитою школою імені Столярського. У квартирі було п'ять кімнат, кухня, ванна. Анастасія Семенівна жила одна, була ровесницею матері Маї, своїх дітей не мала. Анастасія дуже прив’язалася до своєї 12-річної «квартирантки», дбала про неї, займалась з нею за шкільною програмою, приносила книги. Щоб прогодуватися, Анастасія повернулася на свою колишню роботу, викладала хімію в старших класах. Згодом сусіди Анастасії по дому звернули увагу на появу дівчинки, і їй довелося представити  Маю, як свою родичку. Сусіди задовольнилися цим і більше не докучали, хоча Маї здавалося, що вони здогадуються, хто вона насправді.

Восени 1943 року Анастасія Семенівна вирішила записати Маю до гімназії, де вона працювала. І невідомо, що було б небезпечніше: залишати Маю вдома, що викликало б питання в сусідів — чому ця дитина не ходить в школу, якщо Міхєєва там працює, або ходити в школу, де вона була б виставлена ​​напоказ безлічі людей. І обраний був другий варіант. Маю записали в перший клас, для чого перед цим треба було закінчити чотири класи звичайної школи. Зінаїда Ракитова в цей час перебралася з Вапнярки в Котовськ, який тоді називався Бірзул. Це була вузлова залізнична станція, і вона влаштувалася там домробітницею в румунського службовця. Більш того, вона приїжджала до Одеси, щоб побачитися зі своєю дочкою, але ніколи не приходила до Анастасії Семенівни, а зупинялася в іншому кінці Одеси, поблизу Привозу. Після звільнення Одеси, в квітні 1944 року, мати забрала Маю назад до Вінниці. Анастасія Міхєєва після звільнення Одеси викладала в залізничній школі № 1, нині СШ № 16, і деякий час листувалася з ними до свого раптового арешту. Зінаїда й Мая, будучи дружиною і дочкою «ворога народу», не наважилися звертатися до влади і намагатися щось з'ясувати про її долю. Їх перша рятівниця, Марія Хомічук, теж зникла з Вінниці до моменту їх повернення, і ніхто не зміг сказати, куди переїхала її сім'я.

Доля Анастасії Міхєєвої склалася не просто як для людини, яка ризикує життям, рятуючи єврейських дітей в важкий час для Батьківщини. Її звинуватили в тому, що вона навмисно не евакуювалася з метою співпраці з окупантами. Хоча все було не так. Бажання евакуюватися було, і навіть був квиток на пароплав, але через те, що в першу чергу евакуювалися сім'ї з дітьми і діти, то сісти на пароплав вона не змогла. На суді знайшлися свідки, яких було, звичайно, дуже мало, але вони мали мужність говорити про невинність Міхєєвої. Звичайно, були і ті, хто підтримував обвинувачення. 28 листопада 1960 р., проживаючи в Кіровограді, Міхєєва написала заяву з проханням про реабілітацію. 9 листопада 1961 р. вирок 1945 р. був скасований, і вона була реабілітована. З матеріалів реабілітаційної справи стало відомо, що Міхєєва, як показали свідки, врятувала кілька єврейських дітей від загибелі (до речі, ще під час процесу 1945 року про цей факт було вже відомо), а одна з них, дівчинка Маруся, і є та сама Мая Григорівна. 

Після звільнення А.С. Міхєєва працювала з 9.06.1954 р. у лікарні заводу «Червона зірка» (надалі — 4-а міська лікарня) на посаді лікаря-лаборанта по 21.02.1975 р. Померла Анастасія Семенівна 11 жовтня 1978 р. У 2005 р. Мая (в заміжжі Венгровіч), проживаючи в Канаді, написала про роль цих двох жінок в її порятунку і направила листа в Яд ва-Шем. 30 серпня 2009 року Яд ва-Шем удостоїв Марію Хомічук і Анастасію Міхєєву (1904-1978) почесним званням «Праведник народів світу».

З книги П. Ю. Козленко «По іншу сторону межі» [Текст] / за ред. П. Ю. Козленко. — О.: ТОВ «СІМЕКС-ПРІНТ». 2016. — С. 77-82.

ПРАВЕДНИКИ ЗА ТІЄЮ Ж СПРАВОЮ В ЯД ВАШЕМ