У Новограді-Волинському мешкало подружжя українця Івана Яновича та єврейки Єлизавети (Вайсберг). Вони мали двох синів – Павла та Анатолія.

З початком війни Івана було мобілізовано на фронт, а Єлизавета разом з дітьми лишилася у місті. 6 липня 1941 р. Новоград-Волинський було окуповано нацистами. За два місяці тут було організовано гетто, до якого потрапила і Єлизавета з синами (Павлу на той час було 12 років, Анатолію – 7).

У грудні 1941 р. Яновичі були виснажені голодом і їх разом з іншими непрацездатними євреями з гетто повели у колоні на розстріл. Вони йшли у хвості колони, аж раптом попереду почулися якісь крики та постріли. Поки охорона відволіклася на з’ясування, що сталося, Єлизавета разом з синами змогла змішатися із натовпом, що стояв уздовж дороги.

Втікачі прийшли до матері чоловіка, Горпини Янович, що мешкала на околиці міста. Горпина та її 17-річний син Олексій укрили родину Івана. Але незабаром їжа у них скінчилося, тож Горпина була змушена звернутися по допомогу до сусідки Клавдії Лавренчук. Клавдія разом із своїми дітьми Борисом та Лідією розділила з Горпиною всі труднощі та небезпеку, пов’язані з укриттям євреїв.

Єлизавета з дітьми, разом або окремо, ночували у Лавренчуків. Обидві родини існували на зароблене або виміняне на особисті речі Клавдією, Борисом та Лідією. Під час поліцейських облав євреїв переховували у заростях очерету. Так Яновичі дочекалися приходу Червоної армії у січні 1944 р.

По війні з фронту повернувся Іван Янович і родина возз’єдналася.

27 січня 2003 р. Клавдії Лавренчук та її дітям Борису і Лідії (у заміжжі – Пашковській) було надане почесне звання Праведників народів світу. 

С. 62-63.