Вдова Євгенія Бобовик мешкала зі своїми дітьми Віктором та Оленою у Києві. Вони жили на вулиці Горького (нині – Володимира Антоновича) на першому поверсі 4-поверхового будинку. Також вони мали у розпорядженні невеликий підвал, який використовували як комору.

Аналогічну квартиру з підвалом мала і їхня сусідка – Мальвина Земченок. Коли наприкінці вересня 1941 р. в Києві розпочалися розстріли євреїв, Мальвина укрила у себе свою доньку Марію Склянську та двох її синів – 4-річного Олександра та 2-річного Георгія. Чоловіком Марії і батьком дітей був єврей Ігор Склянський, який в той час перебував у лавах Червоної армії.

Переховування малолітніх дітей, які не розуміли небезпеки, шуміли та плакали, було нелегкою справою. Дуже скоро сусіди дізналися про дітей – дізналися та запропонували власну допомогу. Віктор Бобовик прорив таємний хід між двома підвалами. У ньому під час облав та обшуків ховали хлопчиків. З ними завжди спускався і хтось із дорослих – щоб чимось зайняти їх і простежити, щоб вони не галасували. Аби прогодуватися обидві родини ходили селами і вимінювали речі на їжу. Коли вдома не було мами чи бабусі, Олександром та Георгієм опікувалися хтось із Бобовиків.

У листопаді 1942 р. Євгенію Бобовик викликали до поліції, де влаштували допит про її сусідів. Жінка сказала, що поруч з нею мешкає дві жінки-литовки, про дітей же вона ніколи не чула. Було очевидно, що хтось доніс на Склянських. Тож, з цього дня хлопчиків почали переховувати ще більш ретельно. У таких умовах їм довелося жити до звільнення Києва від нацистів 6 листопада 1943 р.

31 жовтня 2002 р. Євгенії Бобовик, її синові Віктору Бобовику та доньці Олені Пустоваловій (Бобовик) було присуджено почесне звання Праведників народів світу.

С. 85, 88.