Ця історія могла би залишитися доволі «рядовим» випадком рятування, яких під час Другої світової війни було так багато на території України, якби не особистість майбутнього Праведника. Річ у  тім, що Федір Вовк за своєю політичною приналежністю був членом і  навіть одним із провідних діячів ОУН (б) та Української головної визвольної ради (УГВР). Його вчинок радикально перекреслював той трафаретний образ людиноненависника-бандерівця, який так довго нав’язувала світові радянська пропаганда.

Федір Іванович Вовк або як ще іноді пишуть Іван Федорович Вовчук (що  є помилкою, бо останній варіант – це псевдонім Ф. Вовка) народився у  селі Очеретувате Хорольського повіту Полтавської губернії (нині  – Семенівський  район, Полтавської області) 1902 р. (за словами родичів – 18 вересня 1903 р.) в незаможній селянській родині Івана Васильовича та Марії Захарівни Вовк. Родина була великою. Федір мав молодших братів Пилипа, Василя, Андрія та сестру Євдокію.

У 1926  р. Федір закінчив Харківський університет і  став співробітником харківського науково-дослідного інституту рослинництва. Пізніше працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», а потім директором однієї зі шкіл на Харківщині. На цей час він вже був одружений. Його дружиною стала на рік молодша Єлизавета Максимівна Шкандель. У 1926 р. у молодого подружжя з’явився син Вадим.

Влітку 1936  р. разом з  родиною Федір Вовк переїздить до м. Нікополя. Його призначено директором середньої школи №   9, що була розташована між казармами військового містечка 123-го Нікопольського стрілецького полку (нині вул.  Електрометалургів, 46а) та Спасо-Преображенською церквою (вул. Преображенська, 1).

Після нападу Німеччини на Радянський Союз учні старших класів на чолі з  Федором Вовком були направлені на кілька тижнів на польові роботи в один з колгоспів Нікопольського району. За кілька днів до 17 серпня 1941 р., коли німецькі війська захопили Нікополь, Федір Іванович з родиною перебував у районі села Чкалово.

У середині вересня 1941 р. німецьке військове командування у Нікополі почало формувати міську і  районну адміністрацію із числа місцевих мешканців. Одночасно у  місто прибули члени Південної похідної групи ОУН (б) Микола Климишин та Уляна Целевич. Вони вже мали дані від вчителів, які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що тамтешній директор школи №  9 свідомий українець. Учасники похідної групи розшукали Федора Івановича і запропонували роботу у Нікопольській районній управі на посаді керівника сільгоспуправи.

У жовтні 1941 р. Ф. Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіти» ім. Т. Шевченка. Одночасно він вступив до Організації Українських Націоналістів бандерівського крила. Нікопольська окружна організація мала завдання підпільно проводити у регіоні організаційну та агітаційну діяльність за створення Української самостійної соборної держави. У  цій діяльності брала участь і  його дружина. Існують згадки, що Єлизавета Шкандель була першим редактором нікопольської газети «Промінь», друк якої розпочався у листопаді 1942 р. Це був період, коли місцеву пресу намагалися контролювати члени похідних груп ОУН (б), прагнучи використовувати засоби друкованого органу задля пропаганди ідеї створення незалежної української держави.

Федір Вовк був Нікопольським районним (тереновим) провідником ОУН і підтримував зв’язок з Нікопольським окружним провідником ОУН «Тимошем» та крайовим провідником ОУН ПівденноСхідних Земель у Дніпропетровську Василем Куком (він же «Леміш», «полковник Коваль»). Політично Федір Іванович був налаштований як проти сталінського СРСР, так і  проти гітлерівської Німеччини. Ось як на допиті в «СМЕРШі» передавала розмову зі своїм колишнім вчителем влітку 1942 р. випускниця школи №  9 Алла Хрустенко: «ВОВК говорив про те, що зрозуміло, як день божий – більшовикам повернення немає, але зараз є німці, які, щоправда, нічим не відрізняються від більшовиків, з якими треба боротися».

Маючи можливість відвідувати села та громадські господарства Нікопольського гебітскомісаріату під час організації посівних компаній та збору врожаю, Вовк залучив до ОУН (б) десятки нікопольців. У складі районного осередку, який він очолював, нараховувалося до 40  осіб. Але це відбулося не лише завдяки службовому становищу. Він мав імпозантну зовнішність, що притягувала до себе людей, і користувався великим авторитетом. Ось як про це згадував один з учнів Федора Вовка: «Вже сама його імпозантна постать викликала мимовільну та беззастережну повагу до внутрішньої сили характеру цього чоловіка. Він був кремезним, вище середнього зросту, чорнявим, з густими бровами та карими очима. Мав пишні вуса й невелику борідку з сивиною. Ходив неквапливо, розмірено. Одягався невишукано, але зі смаком. Частіше всього носив вишиті сорочки, які майстерно вишивала йому дружина Єлизавета Максимівна. Ще й понині, вирішуючи яку-небудь складну проблему, подумки запитуємо себе:

– А як би в такому разі зробив Федір Іванович?

– Мабуть, – отак…

І при позитивному вирішенні самі себе ж і хвалимо, а при невдалому результаті знову ж таки самі себе картаємо:

– Ні, Федір Іванович вчинив би інакше, він би не помилився…».

Восени 1941  р. Ф. Вовк сприяв створенню Нікопольської агрошколи, де вчилося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі у промисловій артілі, водночас, за допомогою інших людей таємно переховував частину збіжжя для населення. За свідченнями членів ОУН, Федора Вовка заарештувало гестапо за підозрою у саботажі, але він був відпущений.

У жовтні 1943 р. у зв’язку з викриттям німецькою службою безпеки осередку ОУН у Нікополі Федір Вовк з родиною та групою молодих оунівців виїхали під виглядом біженців у Західну Україну.

У роки нацистської окупації, поруч із великою громадськополітичною діяльністю Федір Вовк зробив ще один вчинок, можливо й непомітний на тлі тогочасних буремних подій, але який назавжди заніс його ім’я до списку найбільших гуманістів світу.

Вже через кілька місяців після окупації, 3 та 5 жовтня, у Нікополі відбулися дві масові акції зі знищення євреїв. Як згадувала пізніше Сара Бакст, подруга і колега Федора Вовка та Єлизавети Шкандель, нацисти спочатку поставили все єврейське населення на облік, змусили всіх дорослих носити нарукавні відзнаки і працювати на розбиранні завалів та облаштуванні вулиць, «… а потім приступили до масового винищення їх. Із моєї сім’ї були розстріляні дві менші сестри, які жили окремо з  трьома малолітніми дітьми (двоє з  котрих були новонародженими). Дізнавшись про цю трагедію, наша мама зробила спробу покінчити життя самогубством, та на щастя випадково нагодився мій чоловік і врятував її. Ще більше року після тієї події на шиї у неї залишався слід від петлі».

                                                                                                               Федір Вовк з учнями Нікопольської школи № 9. 1941 р.

Невдовзі було заарештовано і Сару Бакст. Та була одружена з українцем Сергієм Колосом, і у пари було двоє маленьких дітей, Віктор та Олександр. Лише дивом молода жінка уникнула розстрілу.

Зі спогадів Сари Бакст: «…з підвалу один за одним виходять старики, жінки та діти і залазять в кузов. Я стою збоку. Чую, як якийсь дідусь тихо говорить підлітку-внуку, що йде поруч:

– Постарайся шмигнути під висячий борт і біжи.

На підході до машини хлопчик уповільнив ходу, німець звернув на нього увагу і примусив залізти в машину. Вантаження закінчено. Німець, що керував ним, жестом руки і мене заставляє сідати. Як уві сні, я  повільно заперечливо похитала головою. Він махнув рукою: «Гаразд». Поліцаї закрили борт і сіли в машину, вона виїхала, вартовий закрив ворота. Всі пішли. Я стою. Час минає…

Раптом мимо мене підтюпцем кудись поспішає перекладач:

– Чого стоїте? Негайно ідіть звідси!

Щось сказав вартовому, той відкрив хвіртку і я вийшла на вулицю, побувавши на півдорозі до небуття».

Стурбований долею Сари, Федір зв’язався з її чоловіком і з розмови з ним довідався, що Сара десь ховається разом зі своєю матір’ю Єлизаветою Бакст та дворічним племінником Володимиром. Вони втрьох були єдиними членами родини Бакст, яким вдалося вижити під час нацистських акцій знищення.

Федір Вовк вирішив допомогти Сарі та її родичам. Спочатку він та його дружина сховали у себе вдома старшого сина Сари Віктора, а потім звернулись до Марії Мізіної, своєї колеги та подруги, й та погодилась, у випадку необхідності, сховати Сару в своєму будинку. Молода жінка протягом трьох місяців жила у Марії Мізіної. Вдень вона відсиджувалася у підвалі, а вночі піднімалась у квартиру, де могла перепочити, зігрітися й помитися.

Пізніше Федору вдалося дістати для Сари фальшиві документи і він допоміг їй виїхати в сільську місцевість. Сара оселилась у віддаленому селі, й лише Федір Вовк та його дружина знали про те, де вона ховається. Коли Сара облаштувалась, Федір перевіз до неї її сина Віктора. Молодший син Олександр протягом усієї окупації жив зі своїм батьком.

Ось як про це пізніше згадувала Сара Бакст: «Згодом мій чоловік, відвідуючи мене, приніс одного разу довідку-перепустку на виїзд з Нікополя, виготовлену бухгалтером матеріального відділу «Заготзерно» Олександрою Павлівною Зновою, і звелів бути готовою до від’їзду… згідно плану Ф.І. Вовка.

Через деякий час до нас зайшов кремезний симпатичний чоловік, шофер автомашини із земуправи:

– А де тут та молодиця, котру Федір Іванович звелів відвезти в Кривий Ріг?

Поїхали. Благополучно прибули до Кривого Рогу. А  далі вже до місця призначення в Долинськім районі я добиралась пішки, туди ж невдовзі прибув і чоловік з дітьми. Там ми жили до дня звільнення від окупації  – я  з  Вітею в  глухомані на занедбаній фермі радгоспу, за фальшивими документами, звичайно, а він з меншим сином біля своїх батьків».

Для Єлизавети Бакст Федір дістав фальшиві документи й відправив її до своїх друзів, які жили в селі Варварівка. Там до самого кінця окупації вона пропрацювала прибиральницею в школі і ніхто й не здогадувався, що вона єврейка. Маленький Володимир жив у тому ж селі й ніхто нічого не знав про його походження.

Після звільнення, яке відбулося 8 лютого 1944 р., всі члени родини Бакст повернулися до Нікополя.

Доля ж самого Федора Вовка та його родини була більш бурхливою.

Під час перебування у Галичині він підтримував зв’язки з керівництвом ОУН  (б), командуванням УПА. Федір Іванович отримав псевдонім «Вовчук Іван Федорович», який використовував до кінця життя.

У липні 1944 р. він взяв участь в організації і проведенні Першого Великого Збору УГВР (надпартійного всеукраїнського представництва національно-визвольних сил, яке мало своїм завданням керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу), що відбувся в карпатських лісах.

На цьому заході Федора Вовка було обрано третім віцепрезидентом УГВР.

У серпні 1944 р. він перейшов на територію Словаччини. Звідси, після Словацького національного повстання – на територію Німеччини, де йому довелося жити у важких матеріальних умовах. У лютому 1946 р. Федір Вовк був також кооптований у Провід ОУН (б). У 1946–1949 рр. він залишався членом закордонного представництва УГВР.

За завданням Проводу ОУН Вовчук у 1949–1950 рр. працював Головою Представництва українських емігрантів у Західній Німеччині, брав участь у роботі редколегії мюнхенського тижневика «Українська трибуна».

Там, на чужині, він розшукав свого сина Вадима. Але водночас родину спіткало горе. У 1946 р. померла дружина Федора Івановича, Єлизавета Максимівна. У 1950 р. за завданням Проводу ОУН Федір Вовк переїздить до США. Він став редактором газети «Національна трибуна» (1950–1952  рр.), а  з  1953  р. очолив Організацію Оборони Чотирьох Свобід України як Голова її головної управи. При цьому він залишався членом проводу ОУН (б).

Федір Вовк також очолив видавництво «Вісник» та однойменний журнал, через який проводив інформаційну роботу серед українців діаспори та громадян іноземних держав про стан України і боротьбу за її незалежність. Він став автором багатьох наукових та аналітичних статей в українській пресі і сприяв виданню багатьох творів ідеологів українського націоналізму.

14 травня 1979 р. після важкої хвороби Ф. Вовк помер і був похований у Пітсбургу (США) на українському цвинтарі Святої Трійці. На його могилу Голова ОУН (б) Я. Стецько поклав грудку землі з Канева, з могили Тараса Шевченка.

У  некрологу від імені Проводу ОУН  (б) зазначалося: «Незабутній Покійний був полум’яним патріотом, людиною глибокої думки, небуденним інтелектуалом, непересічним знавцем революційновизвольних процесів в Україні й в російській імперії. Він був гордістю революційної ОУН. Його праці для підпільної України, як теж для інтелектуальної української еліти, знаходили глибокий відгомін серед патріотичних кіл України. Його головна, ширшим колам невідома, творчість була скерована довгі роки, у плянах Проводу ОУН, на відтинок ідейно-політичного бою проти російського імперіялізму і комунізму в Україні й в цілій імперії. Своїми есеями і статтями він завдавав дошкульних ударів большевицькому окупантові, російським наїзникам.

Покійний – це була велика і многогранна індивідуальність. Непересічний націоналістичний суспільно-політичний діяч, незвичайно передбачливий ум, який інколи у своїх проєкціях, задумах і плянах випереджував своїх співпрацівників.

Покійний був високої якости пориваючим промовцем і вдумливим аналітиком світово-політичних процесів і значення місця в них України, як революційної проблеми світу.

Це був гордий націоналіст-революціонер, який ніколи не схилив прапора революційної ОУН».

Щодо присудження звання «Праведник народів світу», то ця подія у великій мірі сталась завдяки діяльності двох нікопольчан, учнів Федора Вовка, а потім членів нікопольської організації ОУН, яку він очолював. Вже у 1990-х рр. Петро Перепадя та Юрій Чернявський, обстоюючи добре ім’я свого вчителя, знайшли Сару Бакст, записали її спогади і надіслали в Ізраїль, в Яд Вашем. А трохи пізніше було прийнято рішення про присудження звання «Праведник народів світу» всім трьом учасникам тих трагічних і, водночас, таких людяних перепитій: Федору Вовку, Єлизаветі Шкандель, Марії Мізіній.

У  Нікополі на честь Праведника Федора Вовка названа вулиця (колишня вул. Проектна, 5).

Званням Праведник народів світу відзначений: 12 липня 1998 р. (Справа М.31.2/8152).

З книги: «Ті, хто повертають віру в людину»: Праведники народів світу Дніпропетровської області / за ред. І. Я. Щупака. Дніпро : Інститут «Ткума»; ПП «Ліра ЛТД». 2019. С. 26-33.