Олександр та Марія Костюшко і їхній син Петро (1929 р.н.) жили на Поліссі, мали велике господарство. На початку 1930-х років їх розкулачили, відібравши все майно, вигнали з хати. Якийсь час Марія з сином поневірялися по сусідах, а Олександр їздив на заробітки у Білорусь та північною Україною. Усе, що мала родина, - корова та кінь. 

Через те, що у господарстві була корова, Костюшкам вдалося пережити страшний період Голодомору. У 1933 році вони з худобою та пожитками поїхали на південь, у Київську область та на якийсь час знаходять прихисток у селі Пилипча. Цього ж року у родині з’являється ще один син Володимир. 

Одного разу, переїжджаючи з місця на місце, повз передмістя Білої Церкви Костюшки випадково познайомилися з Леонідом Горобцовим, який керував будівництвом місцевого моста (наизвається «Горбатий міст»). Вони розговорилися. Горобцов помітив, що вони люди порядні та не такі знесилені та виснажені голодом, як інші, тому запропонував їм роботу на будівництві. Олександр і Марія почали грабарувати – копати землю та возити її на своєму возі на будівництво моста. 

У Білій Церкві жила сестра Марії, тож з часом Костюшки переїхали до неї, ближче до роботи. Викопали поряд з хатою сестри землянку та жили там з синами. Потім випросили ділянку землі (на території сучасного спортмайданчику Білоцерківської школи №3) та по камінчику збирали власну хату. 

На початок Великої вітчизняної війни у Костюшків були зведені стіни хати. Була маленька житлова кімната, а великій кімнаті зберігали сіно для корови. 

У 1943 році під час чергових єврейських погромів у Білій Церкві Леоніду Горобцову вдалося уникнути арешту. В останній момент він утік від «чорного ворона» та сховався. З настанням ночі прийшов до Костюшків, бо знав їх ще з будівництва моста та знав, де вони оселилися. Родина переховувала Леоніда у себе в хаті. 

Як жінка і берегиня роду Марія хвилювалася за родину і казала чоловікові, що через такого гостя їх розстріляють чи спалять хату, бо більше, ніж німців, у війну боялися сусідів, які можуть донести. На що Олександр відповідав: «Що буде йому, те і нам. А я його не вижену!»

Через два місяці на подвіря Костюшків прийшов племінник Горобцова – 15-річний Григорій Мясковський (У Мясковського дуже цікава історія, але зможу її дописати на вихідних, отримавши диск з інтерв’ю дідуся). Хлопець не знав, яка доля спіткала дядька, аж поки хтось зі знайомив не сказав, що той ховається у Костюшків. Леонід лаяв хлопця за нерозважливість, але діватися нікуди – місто окупували і вони обоє залишилися. Вдень ховалися у погребі у хаті або у норі у сіні для корови у великій кімнаті. Вночі спали у хаті. 
Усі мешканці господи так чи інакше допомагали переховувати євреїв. Навіть найменший з Костюшків – дворічний Женя, який народився у 1941 році, оберігав гостей. Одного разу хлопчик виліз на підвіконня та побачив, як небо атакують літаки. «Льонька, ховайся, польотик летить!», - кричав малий (пізніше цю історію згадував сам Горобцов, коли приїздив у гості вже у 1990-і і називав дорослого Євгена «польотиком»).

Леонід Горобцов переховувався 4 місяці, а Мясковський близько двох місяців. 

Після визволення Білої Церкви, коли до міста увійшла Червона армія, Леонід і Григорій розійшлися по домівках. Горобцов був визначним майстром з будівництва доріг. Вже після війни його запрошували керувати будівництвом Меморіального комплексу «Парк Слави» у Білій Церкві. 

У після воєнний період Олександр працював кочегаром, а Марія була домогосподаркою. Вони все життя прожили у тій хаті, де переховували євреїв. У 1997 році посмертно вони отримали звання «Праведників світу». Звання надали і їх старшому синові Петру. Хоча у 1943 році йому було лише 14 років вважається, що він був дорослим, аби приймати рішення з ризиком для власного життя.   
Батько родини Олександр показав гідний приклад своїм синам. Вони виросли добросовісними людьми: Петро та Євген працювали водіями, а Володимир першим у родині отримав вищу освіту та викладав у школі французьку мову.

Інформація (текст та фотоматеріали) надані Оксаною Костюшко.